“Якщо не ми, то хто?”: історія незламного бійця з позивним “Полтава”
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
“Якщо не ми, то хто?”: історія незламного бійця з позивним “Полтава”
Сергій (“Полтава”) отримав свій позивний під час боїв у Великій Новосілці. Він тоді працював на автоматичному гранатометі й влучно уразив позиції російських військовиків.
Джерело: 17-та бригада Національної гвардії України.
“Приїхав за пораненими росіянами евакуаційний транспорт, і я його також розбив. А бойові побратими з суміжних підрозділів почали питати: хто я, звідки? Кажу: “З Полтави”. Так і закріпилося”, – розповідає Сергій.
Його бойовий шлях почався з боїв у Великій Новосілці, потім разом з однією з бригад Збройних сил України зайшов у сусіднє селище. Морпіхи пішли в одному напрямку, а підрозділ Сергія долучився до штурму іншого. Після виконання бойового завдання морська піхота відійшла, а Національна гвардія закріплювала позиції.
“Отримали завдання: зайти в селище й утримати його”, – згадує Сергій.
Росіяни почали накривати “градами”, мінометами, танками, FPV-дронами. До цього їх стільки не бачили, а тут вони були всюди. Противник зайняв добре укріплені позиції, особливо клуб, що розташовувався за 55-60 метрів від нацгвардійців.
“Ми його не чіпали спершу, думали, що росіяни відійшли. А потім по рації чую: там 50 осіб сидять. Ми поле тримали, щоб їх не пропустити, а вони, виявляється, за спиною”, – розповідає “Полтава”.
Чотири дні Сергій та його підрозділ утримували позиції, переживаючи щільні обстріли, атаки дронів і спроби ворожого штурму.
“Нас бачили ворожі БпЛА, росіяни коригували вогонь по нас, били точно. Було дуже важко”, – згадує воїн.
Сергій отримав дві контузії під час штурму клубу й третю на виході з позицій. Його команда трималася до останнього, поки їх не замінили. Він згадує, як одразу після десантування їх накрили.
“Щойно з броньованої машини вийшли – перший приліт. Один із наших одразу втратив око. Ми його тягнули через поле, через городи. Це була ніч, попереду горів двоповерховий будинок, світло від нього – як маяк. Ми знали, що нас бачать у тепловізори, але тягли побратима”, – розповідає Сергій.
Були моменти, які врізалися йому в пам’ять назавжди. Якось, працюючи на автоматичному гранатометі, отримав наказ “насипати” по позиціях російських військовиків.
“Я зарядив АГС, дав чергу. Влучив у боєкомплект ворога. Він почало детонувати, росіян зачепило. Дехто загинув одразу, дехто почав вибігати з позицій. Потім приїхав їхній евакуаційний транспорт. Ми думали: привезли підкріплення. Я ще раз відпрацював, накрив їх. У рацію кричали: “Полтава”, молодець!”, – згадує боєць.
Сергій сумарно воює вже більше як рік. Було кілька ротацій, але щоразу він повертався на передову.
“Ротації були три місяці через три. Тільки звикаєш до мирного життя – знову туди. Спершу страшно, потім звикаєш, а далі стаєш частиною цього всього”, — говорить нацгвардієць.
“Полтава” часто працював із АГС, але в бою доводилося брати й станковий протитанковий гранатомет, і стріляти з різної зброї. “Якщо бачиш ціль, працюєш. Ми знали, що відступати нікуди. Якщо не ми, то хто?”, – пояснює Сергій.
Його мотивація – тримати позиції, захищати своїх і не дати росіянам жодного шансу. Він не романтизує війну, не шукає героїзму. Просто знає, що так треба.
“Це наш обов’язок”, – каже воїн.
[wp_show_posts id=”1014722″]
матеріал підготував/ла: Віолета Скрипнікова
